u/Common-Dragonfruit81

Колись я думала, що коледж стане для мене новим життям. Новими людьми. Новими мріями. Місцем, де я почуватимусь вільно і спокійно.

Спочатку все здавалось звичайним — пари, коридори, студенти, викладачі. Я намагалася бути тихою, не виділятись і просто нормально вчитись.

Але з часом у мене з’явилось дивне відчуття страху і тривоги.

Були моменти, після яких мені ставало дуже некомфортно. Я довго мовчала і переконувала себе, що, можливо, мені просто здається. Але всередині я постійно відчувала напругу і страх.

Особливо важко було тоді, коли мене направляли на індивідуальні заняття, хоча мені вже тоді було не по собі. Я почувалась так, ніби не маю вибору і повинна мовчати.

Найважчим для мене було навіть не тільки те, що сталося, а відчуття, що тебе можуть не почути або зробити вигляд, що нічого не було.

Мені досі складно про це говорити. Але після мого попереднього поста я зрозуміла, що інколи навіть просто бути вислуханою — це вже дуже багато.

Час у коледжі продовжував іти, але для неї він вже не відчувався звичайним. Зовні все виглядало так, ніби нічого не змінилося. Пари, завдання, розмови між студентами, звичайні будні. Люди сміялися в коридорах, поспішали на заняття, жили своїм життям. А всередині неї щось поступово стискалося. Спочатку це було просто відчуття напруги, яке з’являлося перед певними заняттями. Потім воно почало залишатися довше — навіть після того, як вона виходила з аудиторій. Вона часто ловила себе на думці, що починає мовчати навіть тоді, коли хоче щось сказати. Наче всередині з’явився невидимий бар’єр, який зупиняв слова ще до того, як вони встигали з’явитися. Було складно пояснити це комусь. Ззовні це могло виглядати як “нічого особливого”, але для неї це відчувалося інакше. Найважче було те, що сумніви почали ставати голоснішими за власні відчуття. Вона все частіше думала: “А може, я перебільшую? А може, це нормально?” Але навіть коли вона намагалася так думати, тіло пам’ятало інакше. Напруга не зникала. І найбільше боліло не те, що відбувалося назовні, а те, як важко було повірити самій собі. З часом вона почала розуміти, що мовчання інколи не означає спокій. І що інколи найгучніші речі відбуваються саме тоді, коли зовні все виглядає “звичайно”. Вона ще не знала, як про це говорити. Але вже починала розуміти, що тримати це всередині стає неможливо.

Розділ 3. Те, про що мовчали інші З часом я почала помічати, що мій досвід не був єдиним. Були моменти, коли я бачила ситуації, які викликали в мене сильний дискомфорт і тривогу. Поведінка викладача щодо деяких студенток іноді виглядала так, що мені ставало незручно навіть як спостерігачці. Я не можу говорити за інших людей і не хочу приписувати їм те, про що вони самі не говорили. Але в мене складалося враження, що подібний дискомфорт могли відчувати не лише я. У той час особливо важко було розуміти, що такі речі часто залишаються без реакції. Хтось мовчить, хтось боїться сказати, хтось просто намагається якнайшвидше забути. І це мовчання робило ситуацію ще важчою. Бо коли ніхто не говорить вголос, здається, ніби ти єдина, хто це помічає. І тоді з’являються сумніви навіть у власних відчуттях. Але всередині залишалося розуміння: якщо щось викликає страх, напругу або дискомфорт — це не повинно ставати нормою, навіть якщо про це складно говорити.

---

📖 Розділ 4. Коли ти починаєш розуміти

З часом я почала інакше дивитися на те, що відбувалося.

Спочатку мені було важко навіть називати свої відчуття словами. Я часто сумнівалася в собі, намагалася знайти пояснення, яке зробить усе “менш серйозним”. Здавалося, що так буде легше витримати це всередині.

Але поступово я почала розуміти, що мої відчуття були реальними. Що страх і напруга не з’являються просто так. І що мовчання не завжди означає, що все нормально.

Найважче було прийняти, що я маю право довіряти собі, навіть якщо інші це не підтверджують.

Я досі не маю всіх відповідей і не знаю, як правильно діяти далі. Але я точно знаю, що більше не хочу знецінювати те, що відчуваю.

І, мабуть, це і є перший крок — перестати мовчати всередині себе.

📖 Розділ 5. Те, що залишилось всередині

Після всього, що відбувалося, найскладніше було не саме минуле, а те, як воно залишилось зі мною.

Зовні життя продовжувалось як звичайно. Люди вчилися, спілкувалися, сміялися. Але всередині мене часто залишалося напруження, яке було важко пояснити.

Я почала більше сумніватися в собі. Навіть прості речі інколи давалися важче, бо в голові постійно виникали думки: “А раптом я неправильно це сприймаю?” або “Може, це не настільки серйозно?”

Часом мені було простіше мовчати, ніж щось пояснювати. І я навіть не одразу помітила, як це мовчання стало звичним.

Але поступово я почала розуміти, що те, що я відчуваю — має значення. Навіть якщо мені важко це довести комусь іншому, для мене це реальність.

І, мабуть, найважливіше — я почала вчитись не знецінювати себе.

Я ще не знаю, як це має виглядати далі. Але я точно знаю, що хочу рухатись у бік, де мені не потрібно боятися власних відчуттів.

📘 Розділ 6. Голос, який повертається

З часом я почала помічати, що мовчання, яке колись здавалося захистом, насправді почало тиснути на мене більше, ніж самі спогади.

Я звикла тримати все всередині, не пояснювати зайвого і не говорити про те, що може викликати незручність у інших. Але всередині залишалося відчуття, що це не може бути кінцем історії.

Було страшно навіть просто формулювати свої думки вголос. Здавалося, що як тільки я почну говорити прямо — це стане занадто реальним. Але водночас мовчати ставало важче.

Поступово я почала розуміти, що мій досвід не зникає від того, що я його ігнорую. Він просто залишається всередині і впливає на мої відчуття, рішення і ставлення до себе.

Цей етап був не про різкі зміни. Він був про маленькі кроки — коли я дозволяла собі визнавати свої емоції, не виправдовуючи їх і не зменшуючи їх значення.

Я ще не відчуваю повної впевненості. Але я вже не хочу повністю мовчати.

І, можливо, саме це і є початком повернення себе.

-

📘 Розділ 7. Після всього

Після того, як я написала про свій досвід, всередині з’явилось дивне відчуття.

З одного боку — полегшення. Наче частина того, що довго трималося всередині, нарешті вийшла назовні.

З іншого боку — вразливість. Бо коли ти говориш про щось особисте, воно перестає бути тільки твоїм. І з цим теж треба вчитись жити.

Я не очікувала, що це прочитає так багато людей. І, чесно, я досі вчуся приймати сам факт, що моя історія існує не тільки в моїй голові.

Але разом із цим я помітила ще одну річ: коли ти не мовчиш, ти вже не повністю всередині страху. Навіть якщо він ще є — він вже не керує всім.

Я не знаю, як виглядатиме наступний крок. І не хочу робити вигляд, що вже все зрозуміла або вирішила.

Але я точно знаю одне: я більше не хочу знову повертатися в стан, де я повністю знецінюю себе і свої відчуття.

І, можливо, це і є найважливіша зміна, яка зі мною зараз відбувається.

📘 Розділ 8. Я зараз

Зараз я не намагаюся нічого довести.

Я просто вчуся жити зі своїм досвідом так, щоб він більше не руйнував мене зсередини.

Є дні, коли мені легше. Є дні, коли спогади повертаються і знову стає важко. Але тепер я намагаюся не залишатися з цим наодинці.

Я більше не хочу змушувати себе мовчати тільки тому, що комусь так зручніше або простіше.

Я не знаю, як ця історія буде сприйнята іншими. І, чесно, це вже не головне.

Головне для мене — навчитися знову довіряти собі і своїм відчуттям.

Я не “закінчила” цей шлях. Але я точно вже не там, де була на початку.

І це вже зміна.

Мені складно про це говорити, але я хочу поділитися ситуацією, яка мене досі турбує. У навчальному закладі у мене була ситуація, де викладач поводився так, що мені було дуже некомфортно і страшно. Я тоді не змогла одразу відреагувати і сказати про це, бо боялась наслідків для навчання. Пізніше я дуже довго думала про це, і це досі впливає на мої емоції та самопочуття. Я також намагалась звернутися по допомогу, але відчуваю багато сумнівів і страху, чи правильно я роблю, що про це говорю зараз. Я не шукаю конфлікту, мені важлива підтримка і розуміння. Просто хочу виговоритись і почути думки людей, які могли бути в подібній ситуації.

Я хочу поділитися ситуацією, яка сталася зі мною в навчальному закладі в Україні. Один викладач Андрій Петрович Созанський із викладачів поводився неприпустимо: порушував мої особисті кордони та фізично торкався мене без моєї згоди. Коли я наважилась про це заявити, замість підтримки я зіткнулась із тиском з боку керівництва закладу та власної родини. Мене переконували відмовитися від своїх слів і відкликати заяву. У результаті я відчула, що мене фактично змусили мовчати, і мої слова не були захищені. Я пишу це анонімно, бо хочу зрозуміти, чи хтось стикався з подібним тиском і що можна робити в таких ситуаціях.

Також у мене був досвід, коли мені пропонували або направляли на індивідуальні заняття з цим викладачем, навіть коли мені було некомфортно. У той момент я почувалася так, ніби не маю вибору, і це ще більше посилювало мій дискомфорт.

. Що поліція його захищала що він старший викладач що він неміг такого зробити і що надзвонювали мені з поліції як я подала заяву і Мамі і навіть до начальника маминого додзвонились. І Мама сказала що я того неписала що мене взламали і чесно поліцейська була рада що закриють ту справу.

Уся ця ситуація залишила в мене сильне відчуття безсилля і страху говорити про подібні речі. Найважчим для мене було не лише те, що сталося, а й відчуття, що мене не хочуть чути і що простіше змусити мене мовчати, ніж розібратися в ситуації. Мені досі важко це переживати, тому я і вирішила написати про це зараз.

У мене також складалось враження, що подібний дискомфорт могли відчувати й інші студентки, але я не можу говорити за інших людей. Саме тому я вирішила написати лише про свій власний досвід.

Коли я ще вчилась то Тетяна Бутенець відправляла мене до Андрія Петровича Созанського на індивідуальну пару з ним той що домагався до студенток

Дякую всім, хто прочитав і написав слова підтримки. Я не очікувала, що стільки людей побачать цей пост. Для мене це дуже важка тема, і мені досі складно про це говорити, але мені стало трохи легше від того, що мене хоча б вислухали.

це все Відбувалось у Львівському коледжі культури і мистецтв