Ми готувалися до вистави, і я була просто на межі нервового зриву. Усе йшло шкереберть: сукня затримувалася, зачіска досі не готова, а в голові — суцільний хаос. Ще й цей Даїн постійно крутився поруч і допікав своїми коментарями. Я була в справжньому шоці від того, наскільки все виходило з-під контролю.
Ситуацію врятувала мама. Вона привезла іншу сукню, трохи меншу, але ідеальну. Мені одразу стало легше — я вкотре переконалася, яка вона крута і як вміє вчасно підтримати. Проте виникла нова проблема: де в біса мої туфлі?
Даїн, бачачи мою паніку, раптом змінився в обличчі. Здається, йому стало мене шкода. За якийсь час він примчав — захеканий, весь у поту, але з моїми туфлями в руках. «Де він їх тільки відкопав?» — промайнуло в голові, але питати було ніколи.
Вистава пройшла блискуче. Гості були в захваті, почався бенкет. Але я терпіти не можу великі скупчення людей, шум та запах алкоголю, тому вирішила втекти на свіже повітря.
На дитячому майданчику я помітила самотнього сумного хлопчика. Він сидів зовсім один, без мами. Я, все ще в своєму сценічному костюмі, підійшла до нього і представилася казковим ім’ям. Він усміхнувся. Ми трохи пограли, я покружляла його, а потім ми всілися на гойдалку для двох. Малюк невдовзі затишно вмостився у мене на руках і заснув.
Саме в цей момент з’явився Даїн. Ми мовчки перезирнулися, і між нами проскочила якась особлива, душевна іскра.
Невдовзі прибігла його налякана мама. Ми попросили її бути тихішою, аби не розбудити малого. Вона була неймовірно вдячна, що з сином усе гаразд.
— Не могли б ви, коли він прокинеться, сказати йому, що все це було сном? — попросила я. — Хотілося б залишитися для нього чарівним видінням.
Жінка погодилася, а на прощання додала:
— Ви така мила пара. Будете чудовими батьками!
Я страшенно зніяковіла. Тільки-но хотіла заперечити, що ми не разом, як вона вже зникла в сутінках. Розгублена, я зробила крок назад, перечепилася через поділ костюма і спиною врізалася прямо в Даїна. Навіть не розвертаючись, я відчула тепло його тіла. Серце калатало, як божевільне.
— Ти й справді виглядаєш як солодкий сон, — прошепотів він низьким, тихим голосом.
По тілу пробігли мурашки. Я спробувала відсахнутися, повернулася до нього, але стало тільки ніяковіше — його обличчя, його подих були занадто близько. Згадавши наші попередні чвари, мені стало трохи сумно, і це, мабуть, відобразилося у мене на обличчі.
— Ах… я б хотіла попросити вибачення за те, що сталося раніше, — тихо, ледь хрипко промовила я. — Просто я іноді буваю такою нестерпною.
Мені стало так ніяково, що я втупилася в підлогу, наче маленька дитина. Його тепла долоня ніжно торкнулася мого обличчя, він підняв моє підборіддя вгору, змушуючи зустрітися поглядами. Знову та сама іскра.
— Це мені потрібно просити вибачення, крихітко. Я повівся дуже нетерпляче та непрофесійно, — м’яко, з відтінком болю промовив він.
Ми, як два трохи розбиті сумні глечики, стояли посеред дитячого майданчика і просто дивилися одне одному в очі. Коли я це усвідомила, на моїх вухах з’явився легкий смішок, а за ним і усмішка.
— Ти дуже мила, коли посміхаєшся, Моллі, — сказав він приземленим, лагідним голосом.
— Хах, дякую, — я знову зашарілася, і ми трохи відсторонилися одне від одного.
— Давай так: раз ми вже зрозуміли, що ми такі «поганці», ми точно маємо це залагодити і чудово провести час. Тому я хотів би запросити тебе весело розбирати речі після вистави.
Я важко й драматично зітхнула, але погодилася. Він пішов у сторону залу, а я, підхопивши сукню руками, побігла за ним. Наздогнавши, я трохи нахилилася до нього і спитала:
— То це побачення?
Я хотіла поглузувати, але від того, що озвучила це вголос, сама ж і почервоніла.
— Хмм, ну, нехай буде так, — він повернувся до мене і обдарував найтеплішою посмішкою, яку я тільки бачила. Виявляється, він може бути таким милим, коли хоче. — Це буде найдивніше побачення в тоєму житті: гора розкиданого одягу, який треба розібрати та розвісити.
— Вау, це ж моя мрія! — сміючись, додала я. — Але я б хотіла ще декуди зайти, якщо ти не проти…