u/Ol_Sheve

Як зараз важко... поки одні сприймають гроші, квартири, машини в подарунок як належне, інші боготворять квіти раз на рік і винесене сміття. А коли ти посередині - то фіг зна, ти поганий з обох боків чи просто фрік.
Я люблю жити за принципом "якщо не впадло - то зроби, і всі довольні". особливо це стосується людей. Знайомих і ні.

для контексту - мені вже 28, з дружиною разом майже вісім років. Обидва раніше працювали в сфері обслуговування, зараз вибралися на інші роботи. Для мене не існує нікого важливішого за неї, будь-які інші дівчата - це "просто люди" і не більше. Не бачу сенсу більшої цікавості в тому. І вона це знає, тому спокійна.

Сьогодні з другом зайшли в один місцевий паб. Чисто "поексплорити неочевидні нетуристичні куточки". Пані офіціант, що нас обслуговувала, дівчинка років 17-19, була трошки нервова і досить сильно напружена. Коли винесла замовлення, переплутала назви позицій, але замовлення було повне і правильне. Нічого страшного) за півгодинки вийшли з товаришем покурити, і за рогом побачили, як наша дівчина-офіціант із кимось досить жорстко вирішує якісь особисто-емоційні питання. вирішили не лізти, докурили, повернулись, посиділи ше хвилин 15. Вирішили замовити "по фінальній+рахунок". Тикнув кнопку виклику. 10 хв - нікого нема. Повторив виклик - за ще хвилин 10 підійшла інша дівчина-офіціант (відчепіться зі своїми фемінітивами), прийняла замовлення. Виршілили з другом, поки несуть, вийти ше раз покурити. залишили телефони (щоб не подумали, що ми звалили без оплати), і з-за стійки я краєм вуха почув "...і смикніть сюди її, хай працює, а не вештається десь" (не прям дослівно передано). загалом, вийшли, куримо, і наша "перша" дівчинка-офіціант все ще сидить за рогом, все ще в телефоні. Я підійшов кажу "вибачте, але вас там наче вже прям шукають унизу". Вона підвела заплакані очі і така "ой та, дякую, вибачте" і побігла в заклад. І це блін так.. ну неможливо було ігнорувати.
ми повернулися, допили, розрахувалися (розрахував нас інший офіціант), і коли вийшли, я збігав купив невеликий букет квітів, повернувся, на стійці сказав що "Тут трошки ситуація сталась, нас почав обслуговувати один офіціант, а закрив і отримав чайові інший. Там у першої дівчини, я так розумію, якась сильна драма і їй зараз важко, то передайте їй, будь ласка, хай з нормальним настроєм хоча би зміну закриє". мені сказали "Дуже дякуємо, їй зараз дійсно важко", і ми з другом поїхали собі далі.

Ні друг, ні я не просили передати свій номер або взяти якісь контакти. Ніхто не планував з цього мати якусь вигоду. Я не знаю, як її звати і що сталося. Я просто знаю, як це хріново, коли ти на роботі з людьми і під кінець зміни тебе ще морально грузять. коли здається, що всім від тебе щось треба і пофіг на те, що з тобою відбувається.

Ми з дружиною досить часто так робимо насправді. Залишити більше чаю і не виносити мізки, коли нас обслуговують "довше комфортного" і видно, що в людини щось не так. Ми стараємось ввічливо попросити замінити замовлення, якщо винесли не те, і все одно лишимо чай, якщо в залі і так повна посадка або бенкет, бо офіціанти і так загнані. Або передамо прохання переробити щось занадто солоне або не правильне, і скажемо що "претензія тільки до кухні, не до вас" і лишимо чай. Так само лишаємо квіти, якщо дівчина-офіціант була якось розбита (але зазвичай разом то робимо).

Мені все частіше кажуть, що це якось фріково. "Яке твоє діло", "Все має бути справедливо", "А вона тобі шо"... Та камон. Невже це так важко? Невже це так дивно? це ж просто людяність.. це ж просто "не впадло". Ми не збідніємо на ті кілька сотень. Не треба чогось взамін. просто відчуття що "ти комусь зробив день краще". Це не залицяння, не "прогрів грунта" чи щось ще. Це просто квіти, просто "якщо мені не впадло, а комусь стане краще, то чому ні"...

Підліткові лав-драми зазвичай залишаються собі там, у підлітковому віці, якими б дивними і неправильними вони не були. Поки ти дорослішаєш, знаходиш нових людей, міняєш звички і ритм життя, ті всі "похождєнія" стають бляклими й неважливими. Але трапляються й такі, від яких якогось біса важко відвʼязатися і через рік і через пʼять і навіть більше. Розказати таку мені більше нікуди, тому залишу тут. Без поради, без конкретних запитань, без заявки на майстерність сторітелінгу. Випишусь, гляну зі сторони, може й вам цікаво буде. Просто більше нікуди.
Дісклеймер - Лонгрід для тих, кому не впадло годинами підглядати у шпарини.

Каааароч мені вже 28. афігєть. Стабільні стосунки, стабільна робота, достатньо хоббі. Але то зараз. А тоді було трохи інакше

В 2012 році , коли мені було 14, я ходив собі в дюсш займався спортом. Не те щоб прям горів цим, але треба було займатися чимось після школи. Все було плюс-мінус окей-стабільно, приятелі (не друзі, бо далі секції спілкування не заходило), зацікавленість у процесі.. до одного моменту. В якийсь день у роздягальні намалювалася ВОНА. Вибісила моментально. Не знаю чим. Але тут же завʼязалось "колюче словесне фєхтованіє". В "золоту епоху ВК без ВПН" смачно посилать і підʼюжувать було маст-хев скілом, і це було вперше, коли він став дуже потрібним вживу. Чесне слово, ми дійшли вже до кидання пакетами зі смєнкою і продовжили б чимось ше, поки не зайшли тренери і нас не розійняли. Решту того дня (і наступний весь теж) я був вшокові. Женщіна. Так вибісила. Але як філігранно... На наступне тренування я прийшов сповнений рішучості на реванш. Але її не було. І через тренування теж... Огонь возмєздія потихеньку потух, але от через два тренування вона прийшла знову. І в нас завязалось спілкування, навіть не з побоїща почалось. Мадам оцінила всраті мемчики. Вона відповіла більш всратими. Пообсуждали музику, хто сьогодні на тренуванні як лох, хто в інтернеті веде себе як далбабєй... та я з пацанами в школі так відкрито і комфортно себе не почував, як тут. Правда, відсотків 70 обсуждєній зводились до лайтового підколювання по типу "нє ти бачила, ну шо за дурачок? - Ага прям як ти - Е слиш себе бачила - тебе бачила, знаю про шо кажу - прикольно, кучка мусора говорить" але МАММАМІЯ в цьому був якийсь азарт, і ні краплі образи.
Так продовжувалось десь із місяць. Ми знайшлись у вк, перелізли туди. Стали спілкуватися коли скучно і не впадло. Обмінювались мемасами, всяким цікавим, музикою... Мадам уважала кислотного Скрілєкса і 12th Planet, шо тоді було рідкістю. У відповідь кидала метал-подобне по типу Disturbed i Avenged sevenfold. Непонятні крики для мене тоді, але приспіви мелодичні, так шо шосі в тому було. Вона цікавилася всяким "Менсон-Кладбіще-Чорнота", що мене не приваблювало але було цікаво (як в дитинстві підглядати в темну кімнату знаєте). за шо і була прозвана Сатаністкою (альтушок тоді ще не існувало як поняття). Поступово я почав ловити себе на думці шо на тренування ходжу вже не заради тренувань, а щоб із нею побачитись. І не стільки як з дівчиною, скільки як з "новим відкритим цікавим персонажем". Ми почали разом потихеньку прогулювати тренування, гуляючи неподалік навколо озера і в лісочку на краю міста. На диво, зійшлися в поглядах на "світ і поведінку людей ". Постійно було про що поговорити, чим поділитися. В неї так само не було зі школи якихось прям "друзів-друзів", лише приятелі та "люди для спілкування".
Я поступово став слухати важку музику, бо вона здавалася глибокою, цікавою, гарною, ше й привід вчити англійську щоб тексти розуміти. Ділилися знахідками... і звісно ж обсірали всіх хто то не розуміє. Перетягувати все в ранг "Стосунки" ніхто не хотів - бо "ми шо якісь ванільні дєбіли оце слюнями мілашествами обмінюватись та фу". Але в той же час і когось іншого поряд не уявлялося...
Так продовжувалось десь може рік. Зблизились "по всім фронтам" і вирішили шо "можна робить все шо хочеш, але з повагою до вибору іншого". Павзрослому... періодично в неї на горизонті намальовувалися якісь хлопці. Вона про то розказувала, казала шо подобаються. я казав що "та пф удачі хто тебе витримає". За тиждень-два вони відвалювались бо хто її витримає... На літо я відвалював до бабусі в село, вона залишалась в місті. В селі інтернет був тільки в бібліотеці по запису, тому кожного дня на 14:00 я перся за комп 6 км на велосипеді щоб посидіти у вк із нею. І вона кожного разу була доступна.
Оскільки "все було можна", і технічно ми не були в стосунках, я періодично пробував із кимось щось завести. То в школі, то в селі поки скучно... Так само, як і вона - я розповідав їй про всьо. Було відчутно, шо певним тараканами в її голові то було ніфіга не комфортно, але сама запропонувала. Тому все покривалося жартами-підколами. У свою чергу маю визнати, що мені з іншими дівчатами було не так і цікаво. Точніше взагалі не цікаво. З ними пожартуєш - а вони не поймуть. Огризнешся - вони ображаються. Важке скинеш - "я таке не слухаю". Ніяких суперечок конструктивних, нічого... але за тим всим якось і з Сатаністкою ми стали менше спілкуватися. бо банально то часу не стає, то школа завантажує, то ще шось... Навіть на тренування майже перестали ходити. Притихли десь на місяць, спілкувалися для галочки. В якийсь вечір переписка зайшла до того що "нам обом з іншими не цікаво і нічого робить". При тому ні вона ні я не хотіли ярликувати себе стосунками. Після цієї розмови (і вияснивши шо в обох якісь почуття та є) спілкування стало більш частим, більш "доросло-теплим". Стали частіше гуляти. Перші поцілунки, перші сни... Перші сварки "як пари", які стали сприйматися трошки більш болючими ніж зазвичай. Але ми мирилися, щоправда завжди відчувалося, що я наче граюся не просто з вогнем, а з набором складних хімікатів, які дають заворожуюче темне полумʼя, але будь-яка помилка - і воно або не зʼявиться або вбʼє тебе. Через це неможливо було зупинитися і проміняти це на стабільне полумʼя від сірника. Тому тяглось майже півтора року.

А потім вона зникла. Взагалі. Сторінки видалені. Пара спільних знайомих які лишилися - теж не в курсі. Телефон глухий. Чо за діла?! За останній час ми навіть не гавкалися.. просто людина зникла собі і все. Обідно, досадно... але в мене там і перший рік в універі, і то і сьо і якось це все сприйнялося як належне. Ну типу, так вирішила людина, штош не сильно мені і треба, є чим зайнятися окрім цього.
І так воно й було. Майже рік так воно було. Поки я одного літнього вечора не кочуся собі з посиденьок в центрі на велику тротуаром і не те шо бачу, а скоріше відчуваю як шось на мене дивиться. Великі майже чорні очі прям на мене.. Це вона. Але ж мені-то вже давно як пофіг стало, чого аж теліпає... То дійсно була вона. тільки вже не з довгим чорним волоссям. А з коротким рудим. Але очі не помінялися. Поки я ловив секундний ступор, чую знайомий голос "Ти шо афігєл?!" Машинально огризаюсь у відповідь, але тут ми вже якось обійнялися і чогось сіли на лавку і... триндим собі як раніше. Наче нічого не сталося. Наче ми бачились позавчора. Провів до зупинки, вже як сіла в автобус, кажу "так ану де ти там є, воскресни в сєті". І покотився додому. Навіть не знав, як на то реагувати...
Через пару днів пише мені якийсь фейк "Не буду я тебе додавать нікуда". Ну добрий день... туди-сюди і за ше пару днів спілкування у вк (вже з впн але тоді то було не зазорно) летіло так, само, як і раніше. Повністю. Ну може трошки теми зі школи злетіли на універ, та й часу обидва мали менше. Ми гуляли декілька разів, то на "нашому звичному" за дюсш (хоч обидва вже кілька років туди не ходили), то на "її лісі" на іншому кінці міста. Сварилися й гавкались на порядок менше. Здавалося, я навчився працювати з цим "нестабільним реактивом". Місяць пролетів з деяким присмаком дереалізації, але відчувався найкращим за останні невідь скільки часу.

А потім вона знову зникла. Вдруге. Так само. Ну це вже ні в які ворота... На цей раз відчувалась якась... образа? Типу все ж нормально було, ось воно, в руках, що не так? І чому... І куди? Перебираючи все минуле в голові, зрозумів, що за весь час не дізнався, де вона живе, в яку школу ходила, як звуть її батьків, нічого... Тільки те, що мені вільно показували і що я сам хотів бачити.
На жаль, другий раз копнув глибше. На той момент я вже активно пробував розібратися "шо таке люди і як з ними працювати", як влаштована психологія.. Цілком і повністю потонув у важкій музиці і самокопанні. Осінт-навичок не було, тому агресивні пошуки по соцмережам сильно вихлопу не дали. А от фейкувати собі картинки і відчуття в голові спробувати чогось захотілося. Ходити по місцях, де ми гуляли, тільки самому. Слухати музику, якою ми ділилися і яку я слухав в періоди поки ми спілкувалися. "Випадково" щодня будувати собі маршрути де ми перетиналися в місті і вдивлятися в перехожих навіть з вікон маршрутки... Господі шо за драма-квін, чесне слово.
Менше з тим, це доволі гарно працювало. ну, точніше працювало як треба. Приносило задоволення. Дуже дивне, досить болюче, ефемерне задоволення. В цій ілюзії жити було простіше, ніж переключитись і завести когось нового. Іноді воно приїдалося, здавалося бляклим і надуманим. В такі моменти варто було б радіти, що попускає. Але ні, шось всередині судорожно хваталося за залишки з криками "Нє ми це не згубимо, не знову". Періодично вона мені снилася. Це було потужним каталізатором для підтримки всього цього набудованого образу. помагало його тримати рік... навіть більше

Паралельно з цим, зʼявлялись нові знайомства. Маючи "намаханий стіл зі складними персонажами", їх досить легко було заводити. Я швидко ставав центром уваги, з жартами, цікавими історіями, колкостями, "за любий двіж" і так далі. Навіть кілька швидких залицянь були. Хотілось чисто спробувати, як воно - і виявилось, що дотепі жарти+підтримка+вміння слухати+щедрість і напускна повага - досить швидко допомагають зблизитися з дівчиною. пробачте... Але оскільки то всьо було реально швидко й просто - було нецікаво. Мене ставало на місяць максимум... а далі набридало, я робив якісь непомітні зміни в своїй поведінці, і дівчата "типу самі" вирішували мене кинути. Демонстративне "Я поважаю твій вибір, так дійсно буде краще", "Фух нарешті, дзвінок на перерву" в голові... і повернення в свою теплу насиджену ілюзію. Але якийсь профіт та був - мозок трошки переключився, понапробувався нового, то йому й не треба було вертатися аж так сильно. Одна з подруг, з якою ми тусили без підтекстів (бо вона сприймалася чисто як Homie with ponytail і була взагалі не моїм типажем), якось ішла зі мною кудись містом і привіталась із якоюсь жіночкою. Сказала що "Та я часто її бачу, вона в канторі у нас в будинку на першому поверсі працює, мамина знайома". Ну окей...

Переносимся на три роки вперед. Homie with ponytail френдзонила мене два роки. не питайте, я не знаю чому вона.. але на той момент ми вже як рік разом. Сидимо у неї вдома, я помагав прибирати, знайшли альбом з її дитячими фотками. Ну та звісно подивитись треба. Тим більше, вона розказувала, шо в неї важке дитинство було і все таке...
десь на пʼятій сторінці альбому були групові фотки дітей з її групи в садочку. Вона розказує шо "це пацан забіяка був, з цими дівчатами ми потім в школі знову зустрілись, це *Імя-Прізвище*, вона дивна була...а то чувак.." а я втріхує сиджу. То ж не може бути таким співпадінням. Ну не може ж? *Імя-Прізвище*, яке я вже двічі втратив. Перепитую, мовляв, хто? Каже "Ну та, памʼятаєш я колись ото казала шо жіночка у нас на першому поверсі працює і мою маму знає? Ну то *Імя* мама. А шо?" Намагаючись якомога сильніше приховати.. скажем так, "невимовне обєскураживаніє", кажу шо "та я по ходу знаю її, ми на одну секцію ходили". Відповідає "А, прикольно, в мене однокласниця моя з нею теж ходила майже до універу туди теж". Ну, я не збрехав... і "розмови про колишніх" теж зазвичай не в касу, так шо добре шо з теми злетіли. Але зʼявилась зачіпка. І якийсь таракан в голові, який вирішив ,шо треба за це триматися. В моменти "Особливо провальних вечорів", коли я був сам а алкоголь працював на диво добре, цей таракан брав усьо в свої лапи. Знайшлося місце роботи мами, знайшлось імя-прізвище мами, знайшовся якийсь запис у судовому реєстрі, де *імя* як її донька проходить у справі про аліменти... Ноу щіт, я так близько і так далеко. Але нашо?.. Та і плюс на інших шальках терезів було "все теперішнє". Стосунки, адекватність, та й стільки вже пройшло, шо я шо вона змінилися вже досить сильно. То нащо це все. Ну, так казала логіка. І в принципі-то вона й перемогла.

Пройшло ще чотири роки. Ось ми тут. Homie with ponytail моя дружина. Ми пережили багато - безробіття, пандемію, війну, декілька болючих втрат, переїзд через всю країну.
*Імя* снитися не перестала. Стабільно раз на кілька місяців. Досі. Ілюзія припадає пилом, але все ще робоча. Я все ще слухаю всю ту музику що і була тоді. Я все ще зберігаю в вк в закріплених діалоги з видаленими профілями. Рідко заходжу перечитати. Я не хочу з нею заново побачитися. Не хочу щось питати. В чомусь розбиратися. Навіщо це мені? Навіщо це зараз?
Пару місяців тому ми дізналися, шо колишня однокласниця дружини переїхала в місто, де ми живемо вже кілька років. Так, та сама що ходила з *імя* і мною на спорт секцію. Ми разом погуляли (я, дружина, подруга і її чоловік). "Радісно" позгадували минуле, і подруга каже "До речі я з мамою *імя* нещодавно спілкувалася, вона дала телефон її, то ми і з нею потринділи. Вона там досі з мамою живе в нашому місті". Я не памʼятаю шо я відчував у той момент. Памʼятаю, що було шось важке і занадто двояке. Відповів "ну, добре шо жива" і всьо. Дружина потім вдома питала, що сталося і чого я так в обличчі перемінився. Вирішив усе розказати. Ну, майже все. Десь до другого "Зникнення". Їй було цікаво навіть... але вона адекватно зреагувала на це, проте застерегла "Не смій навіть намагатися контакт видерти". А я й не збирався... чесно.

Я вдячний *імя* за те, яким я став тоді. За те, який смак сформувався в дівчатах, в музиці, в хоббі. За стиль спілкування, за особистість, яка і з життя і з ілюзій вилізла. Але я не знаю, чому я це все досі зберігаю. І чому досі туди повертаюся. І чому не можу змусити викинути все остаточно...