Про українських чоловіків
Хочу розповісти історії з особистого досвіду. Прекрасно розумію, що особистий досвід не показовий з точки зору глобальних тенденцій, але мені здається що нам всім не завадить будь-яка дрібка оптимізму.
Була я в Криму в 2017-19 роках (їздила до батьків через законний адмін кордон, якщо що), і там гуляла з подружкою дитинства. Так нас там протягом доби три різних мужика переслідували: від двох ми утікли, спіймавши машину, так той що на машині, завіз нас в гори, а потім, коли ми таки переконали його відвезти нас туда, куда він нас спочатку мав відвезти - ще переслідував до вечора, на своїй машині по маленькому містечку. Шо тут скажеш, історія шалена, було страшно, але в ітозі з нами все в порядку, окрім психологічної травми.
Тим часом, в ті ж самі роки в Києві, коли я гуляла по місту з двома різними подружками в різний час, то до нас підходили познайомитись на вулиці два різних хлопці. І обидва! Обидва, незалежно одне від одного! Одразу пішли, як тільки почули "ні". Не прийшлось навіть пояснювати, що ми в стосунках, заміжні-не заміжні - ітд. Просто. Достатньо. Одного. "Ні". Я тоді подумала: вау! А шо, так можна було? А ми шо, вже у Європі, чи як? Мені просто пощастило, чи такий досвід був ще в когось? Поділіться.
І... Що я можу сказати. Поганих людей, поганих чоловіків, переслідувачів, гвалтівників і тд - вистачає в усіх країнах і усіх народах, звісно. Але все ж є величезна різниця між "рускім міром" і нашими чоловіками. Вона є. І тенденції хороші справді є. Так що я б все ж не сварила наших чоловіків настільки сильно, як роблять деякі українки. Не так все погано. І є надія на майбутнє. І це я як феміністка кажу.