Добрий вечір, Друзі! Ще до повномасштабного вторгнення почав писати оповідання. Хотів би розділити з Вами свій світ. Можливо комусь згодиться.
"Нотатки Дурня"
Блакитноокий.
Європейський затишок. Ліс. Весняний сніг вкриває землю. Невеличкі будинки споруджені між деревами так щоб не знищувати природу. Серед цієї краси, я. Стою насолоджуюсь краєвидом. Присівши набираю снігу і теплота рук допомагає сформувати сніжку. Пришвидшую крок, підбігаю до одного з будинків, різким рухом відкриваю двері і не заходячи навмання закидаю сніжку всередину:
-Бл…! -доноситься з кімнати.
Розумію, що влучив. Тихо нарізаю кут для того, щоб подивитися кого уразив не розкриваючи себе.
-Тринадцятий, що, нічим зайнятися, що ти там ничишся?-струшуючи сніг з голови звертається до мене Саня.
Відкриваюсь і просто заходжу до кімнати.
-Вибач, Саня, я хотів влучити в Грегора!- відповідаю я побратиму.
-А чому в мене?- запитує Ігор.
-Бо ти з нас найгарніший і я заздрю.-дуже швидко випалюю я у відповідь.
-Хлопці, на вулиці так гарно, снігу навалило, гайда трохи сніжних баталій …
Всі починають збиратися. Ігор як завжди вдягає все що в нього є, мерзля капець. Нас четверо,всі дорослі чоловіки, окрім Олексійчика, він у нас 18-24 контракт, тому позивний ми йому надали відповідний: «Малюк», я ж ніжно називаю його Малеча або Покеймоша. У відповідь Льоха кривиться, бо ж він рекс і дуже завзятий вояка. Скажу тобі це дійсно так. Напевно треба розповісти коротко і про інших. Олександр він же «Кеп», бойовий офіцер з мʼяким чуйним серцем. Ігор на псевдо «Грегор»: бородатий здоровезний дядько, тричі поранений доброволець, колишній поліціянт і я «тринадцятий»: старший бойовий медик…
Всією компанією ми вивалюємося на вулицю і починається завзята снігова заруба. Ловлю себе на думці, що так давно такого не було і те що неочікувано сніг викликав у нас радість, а не як завжди сум по теплих місцях де не так мокро і холодно. В мене влучають кілька разів і я влучаю, все ж старий, але досвід набутий в снігових битвах з моїми дітьми в школі не забутий. Лапатий сніг посилюється і неочікувано для себе я зупиняю і підіймаю голову до неба. Це така краса… одна зі сніжинок лягає мені на повіку і вона така велика, що розмиває картинку, яку я бачу над собою. Хоча це не сніжинка- це неминучий флешбек.
Мокрий сніг з дощем падає вже три дні. Я намагаючись хоч трохи зігрітися і поспати, шукаю місце на віддаленій позиції. Невеличка «нора» мій порятунок. Вмостившись, не можу дістати хімічні грілки з пакування, руки зовсім не слухаються. Ми в оточені вже більше як тиждень. Невеликі групи росіян прориваються з різних сторін, роблячи дірки в нашій обороні. Це проходить майже без перерви, група за групою. Зазнаємо втрат і я не знаю скільки ще протримаємося, але наразі я просто хочу поспати хоча б годину, на все інше в мене не вистачає сил. Напівмокра яма, дикий холод, але це все одно краще ніж було декілька годин тому. Повільно, але впевнено провалююсь в сон під колискову кулеметних черг і дальніх вибухів. Спроба марна.
-Тринадцятий на «Карпатах» потрібна допомога, чуєш?
-Прийняв, чуєш?
-Є якась інформація, чуєш?
-Нічого не знаю, вони кидають запроси, зв’яжися з ними, чуєш?
-Плюс!-вже на ходу відповідаю я.
Б….я до «Карпат» більш як 3 км і там новенькі, скажу тобі мені як завжди поталанило…
Хапаю рюкзак, докидаю турнікетів і вирішую пішки добиратися, бо п….рськи FPV останнім часом дуже точні, особливо коли справа торкається авто, так що на своїх двох безпечніше.
Вистачило мене не більше ніж на кілометр, багнюка в якій застрягають чоботи, амуніція, бойовий рюкзак, куріння зробили свою справу. Зупинився віддихатись і почув звук, який на передку означає смерть, він дуже схожий на звучання ручного капучінатора. Відголос дрона надав мені сил. Увірвався в лісосмугу і погнав серед дерев згадуючи, що тут точно мінували. Кружляючи поміж безкінечного гілля, яке постійно атакувало мене, збив навушник з кріпленням і вже не зупиняючись намагаюсь вставити його на місце. Відірвався. Трохи знизивши темп намагаюсь звʼязатися з "Карпатами", виходить. На тому кінці абсолютна паніка і нерозуміння що робити, знов треба бігти…
За добу до цих подій.
Бліндаж, непогано зроблений і теплий. Я залетів в нього на 10 хвилинок випити кави та перекусити. Хлопці пригостили окропом і чудовим супом з залишків сухпая. Поки їм окидаю всіх хто є взором і розпитую про самопочуття. Єдине що розумію це страх який в цій кімнаті домінує. Хлопці новенькі й одразу потрапили в таку халепу. Майже ніхто не наважується говорити зі мною, тільки відповідають і слухають що кажу і тут досить неочікувано з одного із ліжок вскакує молодий Хлопець:
-Пане….- і пауза. Видно він не знає, як до мене звернутися.
-Так, Друже, кажи без підготовки.- перебиваю його соромʼязливість.
-У мене два турнікети, не такі як у всіх і я…-знов пауза.
-І ти не знаєш як ними користуватися?
-Так.- відповідає Хлопець.
• Давай їх сюди, зараз подивимось що це за звір.- Хлопець негайно починає копирсатися в аптечці.
-Та дай спокій людині і поїсти!- свариться на Хлопця старий сержант, який в них і за командира і за батю.
• Вибачте- ніяковіючи відповідає Хлопець і перестає шукати.
• Діставай, давай, мені самому цікаво.
• Ось.- хлопець протягує мені два турнікети в пакуванні, це SAM XT- гарні турнікети, але зі своїми особливостями.
• Друже ти чого їх не розвернув?
• Братики, у кого турнікети завернуті, розвертайте зараз, бо потім буде пізно- гучно сказав я.
• Вибачте- відповів Хлопець і червоніючи прийнявся їх розвертати.
Я так зацікавився станом справ в аптечках, що забув про їжу і каву. Відклав на потім, яке так і не настало:
• Друже, це добрий турнікет, але дивись, щоб тут одяг не заліз в щілину і затягувати треба до клацання, як почуєш його, то значить спрацював.- показуючи на собі пояснив я.
• До речі, я Толік, а вас як звати?- запитав Хлопець
• Тринадцятий.
• А звуть як вас?
• Мене не звуть я сам приходжу.- не підіймаючи очей відповів я.
• Та чого ти вчепився до людини, тобі ж все пояснили! - знов за мене попіклувався сержант.
• Вибачте- зніяковів Толік.
• Все найс, Друже.
• Бувайте здорові Хлопці- вже виходячи промовив я.
Вийшов, вилаявся. Як же ж так на передок без нормального навчання, навіть турнікети не перевірили….
Знову повертаюсь в цей день.
Добігти до "Карпат" було не важко, бо навіть ніхто не зустрів. Хоча чого я хотів, вони вчора турнікети не знали як розвернути, а тут позиції розставити, то щось на фантастичному.
Забігши в будівлю одразу по обличчях розумію все.
• Хто головний, медики хто?
• Я головний, медики на позиції.- розгублено відповів пристаркуватий вояка.
• Ситуація?
• Двоє триста, будуть тягнути.
• Зрозумів, звʼяжіться нехай тягнуть і доповідають ситуацію- вже знервовано сказав я .
• Братику, чого застиг готуй місце, он дошки й мішок лежить підстилай. Термухи розверніть.
• Двох назовні нехай спостерігають. Одного назустріч-розкомандувався я.
• Вибач Старий, треба трошки підготуватися-звернувся до старого командира.
• Нічого страшного, це добре, вони зовсім розгубилися, я розумію.- відповів Старий і одразу поквапив Хлопців.
Всі забігали. Приготувався до приймання поранених, відчув хвилювання і побіг перевірити пости спостереження, та й звістки від Хлопців не було. Вибігши назовні виявив відправлених Хлопців на спостереження з сигаретами на подвір'ї. Вирішив не сваритися:
• Братику, Братику, чуєш слідкуй за тим напрямком. Якщо п...ри підуть кричи, або наших побачиш кричи, передавай.
• Впораєшся?
• Виконую!
Другий Хлопець побачивши ситуацію теж звернувся за уточненням напрямку.
• Братику, дублюй його і передавай туди!- вказавши напрямок сказав я й одразу як струмом пробило, евак викликали чи ні, як я міг забути. Забігши назад запитую про евак, на що від командира отримую негативну відповідь.
• Викликай бл... евак.
Хлопці почали зв'язуватися, я ж знову вибіг на вулицю.
• Наші, тягнуть!- почув і майже одразу направився в сторону звуку. Було видно, що Хлопцям важко і вони не втримали один раз носилки.
• Обознач себе Братику!-попросив я і після крику побіг в сторону Хлопців, що несли пораненого.
• Де другий, стан цього, заносьте туди.-тараторив через задишку я.
• Де другий не знаємо!-вкололи відповіддю.
• Кладіть сюди.
• Всі на вихід не товпітся- прикрикнув я, бо Хлопці стовпилися не знаючи, що робити.
• Ти, вдягни перчатки і притисни там де я тримаю- побачивши, що турнікет на руці хлопця не виконував дії. Я дістав ще один і наклав трохи нижче. Поранений трохи отямивши закричав.
• Братику я тебе зараз підлатаю і поїдемо на больничку відпочивати-повторював я свою мантру, знаходячи ще декілька осередків кровотечі на його тілі.
• Ти до мене, зажми тут- вихопив ще одного помічника для себе я.
Хлопець молодець не розгубився і одразу зрозумів, що я від нього вимагаю.
• Ще один!- почув я й одразу бічним зором побачив, як заносять ще одного пораненого. Він дуже кричав:
• Мамо, мамочко мені боляче, будь ласка...
• Хлопці направо його, там де дошки.-зорієнтував рятувальників.
Проаналізував поглядом, що у другого пораненого дуже багато крові назовні. Всі штани і убакс червоного кольору, масивна. Піднявши очі я побачив лице пораненого Хлопця- це був вчорашній молодий сором'язливий Толік, що не дав мені поїсти питаннями щодо турнікетів.
• Толя тримайся!-вже не стримуючись закричав я.
Це була перша ознака втрати мною зосередженості і спокою при виконанні справи. Цей Толік з його сором'язливістю якось лягли мені до серця.
• Двоє, кладіть швидше і шукайте де тече!-не відриваючись від першого крикнув я. Хлопці вмить поклали Толю і почали "обшукувати"
• Док, тут усюди тече.- промовив вирок Хлопець помічник. Я ж тримаючи тампонаду першого бійця закричав у весь голос:
• Ріж штани!
І ще гучніше:
• Ріж штани, треба знайти!-втративши холоднокровність вторив.
• Прижми тут.-вже нічого не контролюючи сказав я помічнику і одразу відпустивши руки від поранення, чого не мав робити, кинувся до Толі. Все перестало існувати, час зупинився і голоси навколо я вже не чув, тільки голос сором'язливого Хлопця:
• Боляче, мамо боляче, я помру.
• Ріж штани нам треба знайти!- кричав я на Хлопців, що допомагали, намагаючись руками спинити кровотечу на стегні Толі.
• Тримай його!-кричав я, побачивши, що Толю судомить.
Помічний дорізавши штанину відкинув її і я побачив всю складність поранень. Їх було декілька і дуже високо на нозі, артерії пошкоджені.
-Тече! Тече!- знов не стримався я.
• Турнікетів ще!.
Хлопці висмикнули ще турнікетів і почали затягувати вже на голу шкіру. Я ж в цей час намагався заткнути потік крові і узяти себе в руки.
• С....ка де медики ще? Евак де?-заволав я на розгублених Хлопців.
Опанувавши себе і трохи зупинивши кровотечу, я ввів транесканову кислоту і прийнявся шукати поранення далі. Толя зтих:
• Толіку, Братику, ти чого ?
• Ні не треба!-голосив я побачивши синюшні губи і сіре обличчя побратима.
• Відкрий очі!
Толя привідкрив очі- це було доброю ознакою, він ще реагує на голос. Навіть через почервоніння і опуклість я побачив блакитний колір його наляканих очей. Це сталося на секудну, бо в наступну мить вони одразу закрилися. Тиск периферичний не визначається, серцебиття пришвидшилось, дихання швидке поверхневе-дуже погано все. Мої руки поступово перестають слухатися, сльози не давали очам роздивитися.
• Він все. Забагато крові втратив і часу.
• Заткнись бл..., роби що сказано!-як виявляється відповів я своїм думкам в голос. Дивна картина коли медик розмовляє сам з собою при всіх, але напевно це був вже не я. Моя подоба намагалася зробити все для Толі, зовсім відкинувши допомогу іншому пораненому. Добре ,що Хлопці які допомагали впорались, хоча після розповідали що я давав вказівки що робити, не пам'ятаю цього моменту. Ще й прибіг на допомогу один бойовий медик.
• рвіть пакети нагрівальні, от там, ковдру давай!
• Зараз Толік ми тебе зігріємо і все буде добре!
• Так дихай, я не давав наказу не дихати!
• Мій ти блакитноокий.-десь у порожнечу буркотів я.
• Носилки сюди!-закричав забігши медик. Це означало, що евак вже на місці.
• Хлопці Толю взяли, Толю!-одразу випалив я.
Хлопці дивилися з якимось подивом декілька секунд, як потім виявилось вони не знали хто такий Толя.
• Не втикаємо, підняли і понесли! вже схопивши ручку носилок скомандував я.
Ми підняли Толю і почали рух. На дворі почулася черга за нею інша. Всі намагалися сховатися:
• Прикрили, б....., прикрили!
• Не зупиняємось, неси!-закричав я у відповідь чергам. Хлопці не з слабких виявились і ми продовжили евакуацію Толі.
• Що ти на.... робиш?-намагався спинити мене один з Хлопців. Я не слухав просто намагався...
За Толіком і другим Хлопцем зачинилися дверцята, кейси майже одразу розчинилися з поля зору. Година порятунку перетворилося в якусь нескінченність. Я розумів, що шансів вижити у Блакитноокого молодого Хлопця нема. Сипався звинуваченнями на адресу Побратимів, що були поруч з нами. Напевно мій мозок намагався захистити мене, свого носія і тому відкидав будь-яку спробу звинуватити себе в помилках.
• Тринадцятий, Костя!-заговорив зі мною голос в пустій напівзруйнованій будівлі з закривавленою підлогою. Щось холодне різко врізалося мені в обличчя, перехопивши подих.
• Костя, Костя ти чого?-знов голос нізвідки.
Мене щось сильно вдарило в плече.
• Костя, агов! Я відкриваю очі і переді мною Саня "Кеп".Я не в зруйнованій кімнаті, а посеред засніженого лісу зі сніжкою в руках.
• Що ти втикнув, Брате!-сказав з посмішкою Олександр.
• Йо...ні флешбеки?
• Ти вже пару хвилин стоїш на місці, ми в тебе вже декілька разів попали.-продовжив Сашко.
• Що з Толею? запитав я.
• З яким Толею?
Пройшло ще декілька секунд і я усвідомив, що це був спогад.
• Вибач Друже, втикнув трохи.
• Так хто там влучив в мене беззахисного?
• Зараз Шермінатор покаже всім, хто тут влучний стріляло!
Компанія дорослих бородатих і не дуже чоловіків, як діти на шкільній перерві продовжили гратися в сніжки...