u/dustophir

Hi, "I want to go to therapy" guy here again. Firstly I'm finally going to therapy, yippee (it will be in August, so holding hands)

Secondly I feel myself even worse than before :3

I'm definitely can feel that from all the time I didn't posted and was using my medication (doctor prescribed 50 mg when max dosage is 1200mg). Hallucinations, paranoia, derealization, "everything and anything all at once" as normies say. But now I'm meeting with the most bad case of "I want to isolate myself".

I don't want to talk to anyone at my apartment, even if they supporting and helping me. I want to run away from the place, where I work, because I have to talk to people. I just want to be in the comfort of my own room to the point of kms, because only then I'll be truly isolated from anyone in my life.

And it feels horrible. I really like talking with others (especially online, because I can't show myself and be comfortable), but at this point it starts to get worse and worse and I just hate everything. It feels like having a spring fever (in spring I had pseudo psychosis) in the summer.

I can't cry, I can't think, I can't come up with a thought. My mind just became a sponge that filled with self-destruction. I lost my snails, because parents said that they making me even more paranoid. I only have books that I write. And I really like it. It became my new hobby, after depression took my passion for drawing. And I want my passion to be appreciated.

But I still want to be isolated. Not showing myself, not going out, not meeting up with people that brings me food. Just talking through text or voice messages, but not a single time going out to places where I have to be.

I know that it's not healthy and I have to be outside at least couple of times, because even walking around sometimes brings me joy. But I'm so tired of this. Yeah, couple of times my state was somewhat good and I could talk, but most of the time I just want to be alone from the world. Just derealize myself to the point when I couldn't imagine myself being in the world with anyone else.

Edit: so I'm searching for an advice, how you deal with isolation thoughts

I'm writing all of this while being on a train, so sorry if there is couple of mistakes, I'm just in a state of everything being bad right now

So, basically, I was diagnosed with STPD while still being a minor. At that time symptoms were... Pretty bad, especially in mix with some autistic symptoms. Like hallucinations, delusions, sub-psychosis', crying all the time, because I couldn't handle stress, depressed and overstimulated all the time. Child psychologist said "You need to have meds, I can't do that" so I was jumping around, to have normal psychiatrist. Got it, everything good and nooow I'm 3-4 years on meds (Now I'm an adult and I know, it's a long time to be on low meds, but hear me out, it was so bad, that I blocked my own thought just to feel sane)

​

And for these 3-4 years I reflected A LOT. Not like "oh no, I'm sad", but something like "I tried to find 10 explanation to my feeling right now and now I understand and don't understand why I'm sad". Yeah, it's not the best method, because I'm "self-centered satanic labubu", but hey, that helped me to cope at least with stress in the moment and didn't force me to be submissive to others

​

But one time I was on "vacation". Because I didn't wanted to go there in the first place, I got sub-psychosis with suicidal thoughts. Still, I managed to cope with that and trick my thoughts into "I didn't said in what monday I'm going to die, screw you".

​

But my psychiatrist said that it's recommended (underline "you have to") to have a psychotherapist/psychologist just to learn how to cope with even more stressful situations, like that vacation

​

It was couple of months back and, because economy in my country "so low, it's negative" (I like to repeat some phrases, my bad) I didn't had opportunity to have a psychotherapist. Besides, because of my queerness and homophobic society I'm scared to be with strange person that I didn't trust in the room.

​

And now I still don't have money nor something that can cover up full therapy, but I want to try. Not because I want to cope and be on meds, but because I used my meds for so long, I think that if I don't have psychotherapy then I'll have to drink them till the end of the world.

​

And also I want to feel my hallucinations and delusions again, because I definitely changed for the past years (got on semi-healthy diet (sometimes I eat something bad, but mostly it's fiber and protein), have more stable thinking about life, society, goals and death, got semi-stable sleeping schedule, jod that I adore. Still have lose weight and poor hygiene because of symptoms, but I at least trying to make my life less of a mess) and wanted to see if my delulu brain want me to meet up with demons again and feel like I'm on mushrooms or something.

​

But I still can't decide if I should have to do that, because that means that I have to spend at least 44 dollars a month with salary of a 400 and think about what I'm doing even more. But... Also I'm scared that all the progress will be lost if I try to stop taking meds

​

So I want to hear your thoughts. Should I try therapy and after try to get off the meds? Should I just be on the meds all the time? I have an addiction to meds even if I take minimal dosage? My brain it's delusional to the point where he wants me to get off the meds? I don't really know, but I feel like I'm delusional and now it's 7:32 AM in my timezone and I don't have anyone to talk about it

Я про цю історію писав раніше в іншому сабі, але і тут спитаю

​

В мене є чернетка (третя по всесвіту і деякі казали що вона написана добре). Там квірні відносини між двома чоловіками, один з яких хоче показати свою красу "жіночими" костюмами, а інший через нейровідмінність любить його до нестями. Це повсякденність, тому там сюжету і ідеї мало, але по всьому тексту йде момент того, що "нейровідмінні можуть кохати, хоча не показують це як інші", "для здорового кохання треба все казати правдиво", "сім'я впливає на те, як усі поводять себе з іншими", все таке

​

І ця історія для мене важлива, бо я дуже люблю персонажів і всесвіт. Але я думаю, що вона не на рівні з іншими історіями такого жанру. А якщо і на рівні, то не зможе пройти відбір, як це роблять деякі

​

Не знаю. Я не думаю, що хтось зацікавиться в цьому, якщо воно буде на поличках, але мені також дуже радісно від думки, що історію можуть побачити інші (я про гроші не думаю, а треба з такою економікою, якщо чесно).

​

І навіть якби мене видали, я не думаю, що історія могла б набрати багато аудиторії, бо вона з однієї сторони ніяка, з іншої дуже солодка, а з останньої там достатньо поганого, щоб це збалансувати і робити історію чисто "на вайбі" не хочеться

​

Але маленький сюжет, який там відбувається, мені подобається. Він підходить до персонажів, їх розвитку, їх життів взагалі. Але я все ще не вірю, що ця історія має якусь "ціну", щоб видатися (наче деякі історії взагалі мають ціну)

​

Втім мені хочеться, однак мені страшно, але хочеться... Ось так от...

​

І мені хотілося б дізнатися думку про це у вас, може будуть якісь питання? Перфекціонізм це чи я просто делулу? Взагалі... Чи мають книги якусь "собівартість по історії", а не по обкладинці? Чи може зневіра автора в самого себе погіршити "собівартість історії"?

Не буду тягнути тварин за те, чого в мене немає і скажу, як воно є. Я пишу книжку, як письменник-початківець. І не можу назвати це книжкою, бо думаю, що "якщо не видався то це не книжка", але внутрішньо я сприймаю свою роботу на рівні "тіктоківської класіки" (може трішки адекватніше, але що вже є, смаки суб'єктивні)

​

І, як буває, в один момент мій мозок (який вміє зупинятися на півшляху там, де не треба) вирішив:

​

"Якщо ти напишеш цю історію і відредагуєш, то її можуть видати, ля-ля-ля :3"

​

І ця думка мені не дає спокою. Не кажу, що мені хочеться тільки видатися і полетіти у вирій, бо інших ідей в мене немає. Втім я хочу розвивати всесвіти не тільки за допомогою тексту, а і ілюстраціями і артбуками, словниками, всім подібним. І видання могло б допомогти хоча б з мінімумом

​

І мені, як звичайному гомосапієнсу, хочеться соціалізуватися з людьми своєю творчістю, показати свою творчість, але за безоплатно я не виживу в цьому society, через що видання, або навіть електронна версія, були б крутим варіантом. Але мені здається що це не вихід, якщо історія не на рівні тих, в котрих з радістю вірять

​

Через що в мене питання: Чи варто подаватися, якщо в себе не віриш?

​

Я вірю, що будь-яка історія заслуговує на те, щоб її видали, крім ситуацій, якщо вона (чи автор) робить щось погане. Але я не вірю в те, що навіть, якщо стану краще себе минулого, я можу видати історію.

​

Тобто – я пишу про романтику між двома чоловіками однієї раси в фантастичному Всесвіті. Там немає "цікавих тропів", там персонажі не мають цікавої динаміки, вони показуються як 2 сторони однієї медалі і вони різні не фізично, а через досвід і тим, як вони проходять свої внутрішні переживання. Жанр повсякденність в сетингу сучасної Європи. Один з головних героїв це чоловік в сукнях з флешбеками, а інший - нейровідмінний, який не розуміє що відбувається.

​

Це, в прямому сенсі, історія де два чоловіка після поїдання скла нарешті розуміють, що "треба було сказати все як було", але в моменті вони цього не зробили

​

І я, for the love of god, не вірю в те, що, коли ця історія буде закінчена, її візьме якесь видавництво. Але я цю історію люблю, як рідну дитину (я б про живу дитину так не хвилювався як про це). >!якщо комусь цікаво можу дати назву на деяких платформах!<

&#x200B;

І я був би радий, як слон, якби я цю історію закінчив і її хтось взяв. Однак цього не буде, бо вона не дотягує до якості сюжету книг, які видаються. Не дотягує по маркетингу, бо немає "тропів", не дотягує по сюжету, бо це повсякденність, не дотягує по персонажам, не дотягує по всьому. Але damn, це хтось захоче читати

&#x200B;

Тому мені було б цікаво, що ви скажете. Спробувати видатися чи ні? Автор делулу, бо пише про геїв? Чи взагалі мені треба продовжувати публікуватися на безплатних платформах? В мене перфекціонізм великий і все нормально? Як вже буде, але хочеться почути думку з іншої сторони

Під "прямолінійним символом спойлеру" я маю на увазі певні речення, описи, діалоги, які здаються чимось звичайним, якщо не задумуватися, але, якщо дивитися на ситуацію загалом (від історії світу до дій і реакцій персонажів), або подумати довше, вони дуже яскраво кажуть про те, що буде в історії, або натякають на інший сенс історії.

Я вирішив це запитати, бо нещодавно виклав перший розділ на публіку (назва "З'їсти сливу". >!Є на ваттпаді та аркуші!< ) і тільки зараз помітив, що назва не тільки спойлерить все, а й в певному сенсі символічна (не сказати, що символізму там багато, але все ж).

В самій історії, в першому розділі, є речення про одного з богів місцевого пантеону (персонажі хоча існують в сучасній Європі, але населення раси головних героїв через історичний контекст сформувало пантеон богів усупереч популярним на той час релігіям). З цим богом пов'язані і абрикоси, але зупинимося саме на сливах, бо саме про них іде мова. Сливи, в контексті історії, були не тільки інгредієнтом їжі, але, пов'язуючи з богом, символом гомосексуальних чоловіків. Я знаю, що зараз можуть в коментарі кинути частину з біблії, чи гомофобний прикол, але зараз ми саме про історію, а не про те, чи варто мені хреститися і ставати "традиційним"

І зараз ми переходимо до цікавого, бо головний герой (Каеде, він багато страждає) на самому початку одягає хустку зі сливами, хоча весь час ходив без неї. Враховуючи, що він йшов на фестиваль не один, то це в свою чергу каже про те, що йому не страшно показатися таким саме в маленькій компанії друзів, які в свою чергу прийшли з дуже видимими символами, які складно не помітити (принт на весь костюм чи прапор). Це буде спойлер

Другий головний герой (Порі, моя улюблена пампушечка у вигляді пухкого чоловіка за 20) в свою чергу не має на собі жодних знаків його оріентації. Причина цього, дуже цікавими історіями вийде потім, але зараз зупинимося на 1 розділі. Це контрастує з Каеде, який, навіть маленькими деталями, все ще каже про себе

І якщо не враховувати деякі сцени сюжету потім, то можна було подумати, що це все, бо далі нічого немає. Але ні, зараз будемо брати до увагу назву. "З'їсти сливу" це термін, який використовується у всесвіті цієї історії, як "приймати участь в чоловічих гомосексуальних практиках" (дуже складно, я розумію). І по тому, що можна побачити, Каеде, покритий хусткою зі сливами та зі спогадами про конверсійні практики і певного хлопця, точно колись спробував "з'їсти сливу", що в свою чергу привело до жахливих наслідків. Порі, на відміну від нього, в теорії, намагався хоча б раз, однак нічого не вийшло, що в свою чергу закріпило бажання ховати свої вподобання повністю. Але бажання "їсти сливи" не змінилося на інше бажання і враховуючи, що історія продовжується дуже довго, то "З'їсти сливу" це вписаний в символіку всесвіту спойлер, який робить з історії "масло масляне", бо романтика між чоловіками завуальовано названа "чоловіки цілуються"

Якщо Ви читаєте це і не зійшли з розуму, через те, як я у власній історії шукав символізм і сенс, бо я нічого такого не придумував, поки писав, то я Вас вітаю. І мені було б цікаво, які подібні "символізми" (можете з лапками, а можете - без) Ви бачили в історіях і чи ваші історії їх мають?