u/Logical_Teach_681

Маю дві плівкові камери - Zenit TTL та Zenit 312m, обʼєктиви Helios-44m 2/58, Helios-44-2, Юпітер 37А 3,5/135. Знімаю на Kodak ColourPlus ISO 200.

В цьому сезоні відзняв одну котушку на 24 кадра, завтра понесу на проявку та друк. В основному знімав природу, людей, тварин, квіти. Як будуть готові фото, то вже потім поділюсь результатами.

В планах придбати пізніше Pentax SE K1000.

Чи навчають в тренувальних центрах як себе поводити в полоні, чи здаватися в полон взагалі, чи є психологічна підготовка яка не дасть зробити неправильний вибір у важкий момент (я кажу про власну гранату)?

Чому я запитую це, час від часу мене накриває сильна депресія і часто я стою «на межі». Я часто моделював для себе ситуацію, що я зробив би, якщо мене та моїх товаришів оточать і можливості уникнути полону не буде. Здається, що я просто виберу «альтернативу» полону. Але чи варто це робити? Життя одне, з полону ще можна повернутися (навіть, якщо там буде нестерпно), а от з того світу вже ні.

Додав фото IG-11 з Мандалорця, в першій серії серіалу була цікава сцена де наш герой декілька разів відмовляв його не активувати систему самознищення, щоб потім його не розібрали на гвинтики.

Колись давно почав збирати телефоні картки для вуличних таксофонів. Загалом у моїй колекції зараз 54 картки, якщо не брати до уваги повтори, то десь 35. Памʼятаю, як ще сам колись користувався частиною. Не думаю, що скоро буде хоч яке поповнення в колекції, поки лежать купкою в довгій шухляді.

На сеансі були аж двоє людей. Я та мій друг.
Ганьба. Думав в моєму місті є більше поціновувачів класики.

Saw them in a local shop.
That pilot helmet looks identical.

Дуже жаль, він був одним з тих людей, хто бачив всю картину та знав як діяти. Завжди слідкував за його постами. Особливо цікаво він розбирав нові технології, що зустрічалися та в коментарях збиралися люди, які думали як то побороти. Мені його буде не вистачати. В дупу такі кадрові зміни.

Not for advertising of the series as it is. It’s a movie-bar poster to order popcorn, or soda to your seat in the cinema hall.

I wish they could sell it in Europe, so our friends stalkers would be able to taste it as well.

З тексту навіть не зрозуміло до кого саме звертаються «військовослужбовець» та для кого бойовий підрозділ стане «покаранням». По ідеї вони обоє там мали служити та той, що служить в ТЦК залишився тут через поранення. З яких пір служба в бойовому підрозділі є покаранням? Логіка пропаганди сиплеться від власних же слів. То у них в ТЦК тільки військові після фронту з пораненнями працюють, то служба є нормою і стандартом, а не покаранням. Нехай вони вже хоч на одному стільці всидять.

Новина зі скріншоту - https://armyinform.com.ua/2026/05/23/poyidut-na-front-napadnykiv-na-veterana-perevedut-u-bojovi-pidrozdily/

В новинах та ТГ каналах тільки й кажуть, що ТЦК це військові, які повернулися з поранням з поля бою та не можуть більше нести службу. Як тоді так виходить, що військові ТЦК продовжують нападати на військових? Я думав між ними є розуміння, хто вони і через що вони пройшли. Чи все ж ТЦК це не військові? Чому тоді держава намагається створити образ «пораненого військового» як ТЦК?

Новина з фото - https://tsn.ua/ukrayina/zaduly-hazom-avto-z-dytynoiu-na-cherkashchyni-ttsk-potrapyv-u-skandal-cherez-zupynku-veterana-z-amputatsiyeiu-sotsmerezi-3086402.html

Не хочу бути фаталістом, але дивлячись на світові події (та й наші, домашні теж), з кожним роком у мене все менше відчуття того, що я (чоловік біля 40 років, працюю та проживаю в Україні) взагалі доживу до тієї старості. Саме тієї старості, що ми часто бачимо, коли ми малими дітьми виходили на вулицю та бачили, як 80-літні бабусі та дідусі сиділи біля під’їзду будинку та говорили за останні новини.

З іншого боку я не впевнений на всі сто, що хотів би такої старості, наче вже розумієш, що кращі дні пройшли і ти тепер просто доживаєш своїх останніх років 5. Все навколо наче рухається, окрім тебе. Іноді старість здається мені моторошною, особливо, коли розумієш, що твоє тіло назбирає багато життєвих травм, розладів і болячок. Батьки будуть вже давно мертві, діти скоріш за все будуть жити самі де інде. Навіть не знаєш, що робити зі своїм таким пустим, але безкінечно малим часом, що залишився.

Розкажу трішки про себе. Працюю я в Україні в одній великій ІТ компанії в ролі DevOps інженера. Працюю тут уже півтора роки, до того працював на схожих ролях (PE, SRE, Systems Engineering), загального стажу набігло вже 15 років. Я взагалі люблю інформаційні технології і все, що з ними повʼязано, моє хоббі також в цьому домені, але в останні пів року помітив сильне емоційне виснаження. Роблю роботу по мінімуму, таски закриваю з кожним спринтом все довше і довше. Скоро буде замовнику важко в очі дивитися. Буває день починається, а я вже стомлений. За щось берусь і єдина думка, коли вже той обід і закінчення робочого дня. На стенд ап мітингах переливаю з пустого в порожнє, суть одна й та ж сама - мало що зробив, потрібен ще час, ось ось буде готово та інша вода в вуха. Підтримки від команди не дочекаєшся. Менеджер думає, що все Ок і я молодець.

Відчуваю, наче я маленький шматок масла, який розмазали по занадто великому шматку хліба.
Розумію, що вигорів, але не знаю, як розірвати той цикл. Навіть у відпустках, відчував себе левом Боніфацієм - рахував дні до виходу на роботу, і розумів, що є геть не встиг нічого зробити, що я собі напланував зробити у свої вихідні дні.

Звільнитися теж не варіант, я на «гачку» броні від компанії. Це напевно + ще одне переживання, вигорів, але намагаюсь триматись, бо бронь на вулиці не валяється. Як втрачу роботу, то або я буду сидіти дома і не світитись, або ж піду до війська (що я напевно буду боятися зробити на ділі).

Як далі жити з цим, не знаю.